Каньйони степової України, скельні монастирі Молдови...

Ну навищо так ...
тильки почав отримуваты задоволення и тут ... в наступний серии вы побачыте.
дали давай

Класс! Интересные места.

День 2-й.

Зранку видерлись на верхівку скелі, щоб захопити схід Сонця, але було хмарно і нічого гарного не вийшло.




Нафоткав панорам Південного Бугу, Мигійські пороги, осінні фарби.




Дуже гарне місце, сидів би тут годинами й милувався (що дехто й робить)




Поснідали, почаювали...



Потім прогулялись до гранітного кар'єру, затопленого водами Півд.Бугу. Видовище тут достатньо величне, але трохи похмуре, так і чекаєш якого-небудь Нессі на поверхню.
Кажуть, що у цьому озері навіть риба водиться.



Вигляд Південного Бугу з іншої скелі





Далі, на сьогодні, у нас за програмою ще каньйони Побужжя та доїзд на ночівлю до моря. Часу, як завжди – обмаль.



Проїжджаючи Південноукраїнську АЕС, не утримались від шпигунських знімків.





Ось як пишуть у книгах: "Урочище Гард, "Украинская Швейцария"-сердце Регионального ландшафтного парка "Гранитно-степное Побужье". Самое красивое и самое сложное место водного маршрута по Южному Бугу".



Так, це ще один каньйон Південного Бугу на місці тепер вже затопленого порога Гард. Колись тут була Мекка водників-туристів, в Україні це був единий порог 6+ категорій складності, плюс ще й дуже живописне місце. По ньому пройшло катком "планов громадье" – урочище затопили під час будівництва Ташликської ГАЕС. Тепер можна багато сперечатись про доцільність такого будівництва та енергетичну міць країни, але те, що було вирубано сокирю, відновленню вже не підлягає.





Вважаю, що можна було б по іншому вирішити цю проблему, але ж головне у совку було, відзвітувати до хх-ї роковини революції та наздогнати й перегнати. А ще – перемогти в соц. змаганні. Які там люди, природа, скелі, пороги … Хто їх бачив, кому воно потрібне?

От і маємо Україну, напівзатоплену гниючими Дніпровськими водосховищами ГЕС (дають усього десь 3% електроенергії країни), переосушені та перетворені на солончаки пойми малих річок, де ще за мої часи було безліч риби та птиці, підірвані та затоплені пороги, та знищені місцеві "Швейцарії".
А ще плюс Чорнобиль.
Цього мало?!!

Тому й не хочеться назад у сересер або під тупу дебільну руку кацапстану (що про суті одне й те ж). Як вони хазяйнують - бачив своїми очима неодноразово.

Навіть після затоплення місця тут казкові.
Такий простір навкруги - блакить неба віддзеркалюється у річці, скелі, острови, зелень, випалені скелі. І це серед степу. Це ж наше багатство!





Посидівши і помилувавшись їдемо далі. Галопом, галопом ... Пожити тут би хоча би днів зо 3.
Порибачити, полазити скелями, зустріти схід сонця...
Але треба бігти далі.





По дорозі у с. Трикрати на льоту розгадали ребус на заборі.
Істину не приховаєш



Інший степовий каньйон, що називається АктОвським (наголос на О) є компактнішим, трошки камерним, але теж унікальним у своєму вигляді.



під'їхали майже над саму ущелину



Звідси видно озерце і річку з оптимістичною назвою Мертвовод.



Є різні думки щодо назви, зв'язані й з різними битвами та легендами, але найвірогідна та, що у воді присутній сірководень, тому й мало живності.
Хоча дещо там усе-таки водиться



Поруч всеж-таки життя буяє
Красуня!
(трохи фотошопу ніколи не завадить )



До речі й сама ця ущелина веселенько так називається Каньоном (Долиною) Диявола. Ну прямо таки шматок вестерна з дикого Запада.





Є тут і криниця з мертвою водою (пити не наважились)



Можна теж помедитувати, сидячи на верхівці скелі над краєм каньйону




Але час вже у путь.



Так, дуже насичений краєвидами день видався!



Далі - кидок на Одесу.



Планувалось їхати через Вознесенськ, але місцеві відговорили, порекомендували хоч і довше, але швидше повернутись назад і виїхати через Первомайськ у смт Криве Озеро на одеський "бан".
Що ми й зробили. По дорозі усміхнув маршрут зустрічного автобусу: Криве Озеро – Курячі Лози. Моя ти матінка, Україна!

Далі у цей день нецікаво – гонка до Нерубайського (заправка ОККО), потім переїзд у с.Грибівка на березі моря (2 ночі у якомусь пансіонаті прямо на пляжі, з несправним чайником, з кухнею та зручностями, усього за 250 грн з 2-місної кімнати).
У навантаження до номера безкоштовно надавалась оця кицюня




Погода не балувала, якраз прийшов циклон з похолоданням, море почало штормити, тому купатись не дуже-то й вабило.

Сигналкин писал(а):Ну навищо так ...
тильки почав отримуваты задоволення и тут ... в наступний серии вы побачыте.
дали давай

Даю, по можливості ...

День 3-й

Вранці прийшлось на деякий час розділитись - вчора до Грибовки товариш доїхав на 2-циліндрах, саме ближче СТО у Іллічівську, тому ми поїхали до Шабо та на Аккерманську фортецю, а товариш поїхав лікувати свого ВАЗа.
Не купуйте російське!!!

Дорога через Затоку до Шабо й Білгорода-Дністровського не сподобалась – багато раптових неочікуваних ям.

Мабуть про Шабо розповідати немає сенсу, багато хто там був, багато хто пробував їхню продуцію. Я у виноробстві абсолютний профан (більше під настрій, як користувач ), технологічні проблеми мене обійшли мимо, а дегустувати з відомих причин, було неможливо, тому екскурсію взяли без дегустаційної зали, опишу те, що запам'яталось.



Виявляється назва Шабо – з наголосом на А. Я вважав, що назва французська, а виявляється, що походження ще від арабів.



Шабовці дуже оберігають свою історію, зберігаючи все, від старовинного преса з бочками до лапсердака свого червоного директора.





Погоджуюсь, що він був достойною людиною, але справа не в ньому, бо чомусь кальсони його попередників, які теж були достойними людьми ну ніяк не збереглися для благодарних потомків



Нарешті тут, на Одещині, я побачив, як виробляють мою любиму чачу !!!

Ось тут топчуться по виноградних гронах генацвалє з немитими ногами (потрібна ж ферментація )



Ну а тут – сам процес (ну практично, як на нашій комунальній кухні у 60 роки прошлого століття )



Вразив сучасний і дуже охайний вигляд території заводу – клас!!!





А рибки – прямо, як Китай з якими-небудь Балі.



І ще сподобався цікавий винахід художника-дизайнера – арка з ієрогліфами, які він придумав сам, і які описують усі перипетії історії створення й функціюнування заводу, від переїзду бельгійських переселенців в далеку та страшну Тартарію до сучасного його розвитку. Частину ієрогліфів нам розшифрували, а інше - на відкуп таланту та фантазії відвідувачів.



Із таких же іерогліфів створено й фонтан-символ виноробства на території заводу.
Це така собі пляшка з ієрогліфів, всередині якої грають підсвічені кольорові струї, що імітують гру вина.







Прикупили на пам'ять пару бутилочок, а далі – Аккерман, остання в Україні не зруйнована фортеця, куди я ніяк не міг добратись раніше.



Розповідати про її історію не має сенсу - дуже вже багато матеріалів в Інтернеті.








Ніколи не бачив стінобитну черепаху




Поруч з фортецею знаходяться розкопки стародавнього міста Тіра, на територію якого доступ таким як ми категорично заборонено.
Тому місто благополучно заростає лопухами, мабуть для створення ефекту вікових нашарувань.
До речі, мої стопи таки ступили на цю старовинну землю, бо фотографуючи впустив униз кришечку від об'єктиву.
Оскільки розкопана через пару століть кришечка могла спотворити вигляд, а може й сам хід історії, мені було дозволено поритись серед оберток від морозива та недопалків біля огорожі давньогрецького Тіра.




На цей день планувалась ще поїздка в українську Венецію – Вилково, де збирались покуштувати знаменитої дунайки, та сплавати на 0-й кілометр, але циклон, дощова погода й сильний вітер внесли в плани корективи. Навряд чи хто-небудь у таку погоду попливе в гирло Дунаю, а навіть, як і попливе, то це не надасть задовольнення пасажирам у легких літніх курточках. Нехай іншим разом.

Дорогою назад заїхали у місцеву вірменську харчевню, повечеряли.
Що сказати – далеко їм звідси до Вірменії, як географічно, так і в кулінарному плані.

Увечері в пансіонаті, нарешті, трохи подегустували місцеві напої

Ну а назавтра була таємнича і непередбачувана Молдова.

геофізична точка, що визначає центр України. Розташована вона в районі с. Мар'янівка близько м.Шпола (49°01'39" північної і 31°28'58" східної).

Сначала удивился - было же в Добровеличковке. Потом спросил у Гугла - оказалось, что неправильно посчитали и теперь центр в Маръяновке с 2005 года.
Старый центр
Новый центр

BMB писал(а):

геофізична точка, що визначає центр України. Розташована вона в районі с. Мар'янівка близько м.Шпола (49°01'39" північної і 31°28'58" східної).

Сначала удивился - было же в Добровеличковке. Потом спросил у Гугла - оказалось, что неправильно посчитали и теперь центр в Маръяновке с 2005 года.
Старый центр
Новый центр

Главное, чтобы не пришлось сооружать новый знак северо-западнее в связи с известными событиями

Valiko
дядьку, давайте далі

bykovdima писал(а):Valiko
дядьку, давайте далі

Та даю, даю
"... трудно выходит каменный цветок..."

День 4-й.

Вночі була буря з грозою, тому машини після дощу були чисто вимитими навіть знизу (добре хоч не всередині).
Рано-раненько виїхали на молдовський кордон. Сильно захолодало, не схоже, що ми на півдні.

Кордон вирішили переїхати у Старокозачому. Дорога до нього була непоганою, але перед самим кордоном, кілометрів з 10 – повна *опа. Обличчя, так сказать, країни
Ще веселіше її обличчя проявив сортир на українській стороні. Від холоду виникла потреба, довго шукали (!), поки один із страховщиків (добра душа, бо придбали в нього грінкарту) не підказав, що ключ від туалета (про)дають у барі поруч. Як виявилось ключ той коштує 1 грн. з людини, а туалет являє собою замкнену на висячий замок дощату, з щілинами, що аж свистять, шпаківню, та ще й із загаженим отвором-очком.
Ще одне обличчя, чи що воно там, країни

Сидять наші погранці у якихось напіврозвалених будках, в яких років 50 раніше, десь в Аркадії, мабуть, продавали газовану воду.
І гидко на це дивитись та й образливо за свою країну. А ще на фоні сучасної молдовської таможні, розташованої у 100 метрах.
Це що, АТО винне чи розвал есересеру?
Ворюги!!!

Кордон пройшли абсолютно спокійно, протягом хвилин 30. На нашій стороні взагалі ніхто на нас не подивився, лише паспорти, а на молдовській крім паспортів прийшлось заплатити 74 грн. екологічного збору та ще повеселити при досмотрі дівчину з таможні своїми походними ліжками у багажниках.

На молдовській стороні починається гарний розмічений асфальт, який чомусь у Молдові не має ям, ямок, колдобин, рівчаків… Що воно таке? Клімат мабуть такий
Молдовські дороги мене, чесно говорячи, вразили. Коли я колись їхав у Біларусь, то знав, що там дороги якісні. Про Молдову ж читав, що дороги розбиті, погані, як в Україні, тощо.
Дзуськи!
Ніде, підкреслюю ніде, де я проїхав по Молдові, не було поганих доріг.
Латані й перелатані були, грейдерні були, а на оте жахіття, яке я зустрів у себе під Оржицею і далі у Прикарпатті та у Ямполі, навіть натяку не було.

Головні дороги у них – в ідеальному, як для українця, стані – гладкий асфальт, розмітка, чисто викошені обочини.
Другорядні дороги у більшості такі ж, як і головні, але зустрічаються латані, навіть з горбочками, лише чомусь зовсім без ям.
Інші дороги бувають асфальтовані (якість неважна, але теж без ям), або грейдери, які мені сподобались навіть більше, ніж асфальт. Грейдери постійно доглядаються, при нас працювали бульдозери-грейдери, укатчики. Їдеш 80-90 абсолютно спокійно. Можна й більше, але ж це прообраз наших грунтівок, трохи лячно. Ще іноді на них зустрічаеться "пральна дошка", яка не відчувається на швидкості за 70.

Молдова зустріла нас сонцем, холодом, вітром і гарними дорогами. При наближенні до Кишинева, пейзажі поступово змінювались. Гори Кодри хоча й пологі, але ж все-таки це - гори, тому практично усі дороги Молдови йдуть довго-довго уверх, потім довго-довго униз. При гарному асфальтові униз їдеш практично накатом. Тим більше, що автомобілів на дорогах на декілька порядків (!!!) менше, ніж у нас. Можливо це така пора року, але практично увесь час ми їхали пустими дорогами. За виключенням лише тягунів у Кишиневі, та у Сороках. Така їзда трохи розслабляє, бо через 2 дні, виринувши із Молдови у Чернівцях, та ще й попавши в ранішній час пік, я трохи розслабився й пару раз порушив правила. Дякую коректним місцевим водіям!

Першими нашими пунктами у Молдові були місцеві винзаводи, Мілештій Міч та Крикова.

До Мілештій Міч доїхали під обід, але екскурсії по заводу вже не застали. Там екскурсії проводять оригінально – екскурсовод сідає до вас в авто і ви їздите підземними вулицями-виносховищами, іноді зупиняючись для розповіді екскурсовода. Загальна довжина усіх цих вулиць порядка 200 км, коштує це 200 лей (200 грн за курсом на той час) з особи.




Ну що ж екскурсія нам обломилась, вирішили, що попадем на неї далі, у Крикова, а зараз прогулялись територією винзаводу (дуже впорядкована й красива)



Помилувались оригінальними фонтанами



Із пляшок вода тече червона (а може то є вино? )



В заводському магазині придбали на пам'ять пару пляшок вина. Дуже дорогого не брали, бо не знаємо їх сортів, та й не мали ще достатньо лей, а картки у них не працювали.




На державній установі спокійно висить той стяг, за який ізувіри знищили кращих - нашу Небесну Сотоню



Гривні на леї по курсу можна обмінювати у райцентрах і великих містах (на той час курс був 1/1). На кордоні збір сплатили за курсом 1/0,8 (на усіх кордонах обмін звичайно в свій карман)
Гривні беруть люди навіть на дорогах. Тут недалеко купили у дядечка декілька кілограм винограду, то він узяв гривні, навіть не знаючи курсу, просто повірив нам на слово.
В подальшому на заправках і в маркетах розплачувались картками, щоб не міняти на леї.

До Кишинева їхати не збирались, думали обскочити по окружній, але крім "розумного" водія, Господа Бога існує ще й тьотя з ІГО.
Коротше – повзли ми через центр Кишинева десь приблизно годину.

У містечку Крикова історія з екскурсією повторилась, але трохи в інший бік. Виявляється у них екскурсії треба заказувати загодя по тлф, або через І-нет, наступна екскурсія буде лише о 17-й, а коштує вона по 500 лей (грн) з особи (овес дорожчає!).
Вважаючи на ці обставини, та ще й на те, що довжина винних вулиць у Крикова усього 120 км (що порівняно з Мілештій Міч є просто сміхотворною), ми вирішили теж обмежитись придбанням пари бутилок вина.
Ха! Роззявили пельку! Заводська крамниця ще лише в стадії проектування, але в наявності є сучасний євротуалет (правда з поломаним гачком), який ми і відвідали на халяву.




Цікавий підхід до будівлі гаражів, вони видовбуються у товщі скелі – немає проблем з дозволами, арендою землі, будівельними матеріалами, а от на голову може всередині й капати.



Після того поїхали далі. До речі – криковське вино ми придбали в місцевому маркеті.

По дорозі вирішили десь покуштувати молдовської кухні. Із їхніх назв я знав лише чорбу, плацинду й мамалигу.
До речі, звичні усім нам придорожні кафешки, ресторани у Молдові практично відсутні, як клас . Це дуже дивно. Їдучи сюди, я чекав, що на кожному кроці будуть зустрічатись які-небудь "У тещі", або "Три сестри", або "У цигана", з місцевими стравами, напоями, а якби ще й із музиками..!
Нічого цього не було. Я кажу про молдавські траси. В містах усе мабуть є, але ж ми в містах не зупинялись.

Нарешті надибали непоганий ресторан з привабливою афішкою – "Комплексні обіди по 36 леїв". Недорого!



Заїхали - поруч став з лебедями, усе чистеньке й охайне. Комплекс (суп з лапшою, тефтелі з вермишеллю і компот) у напівдрімаючої касирші брати не стали, а попрохали чого-небудь національного. Отут кругом нас рух зразу пожвавішав, навіть з'явилось меню. Заказали усе оте, що я знав.



Чорба – звичайний картопляний суп із залишками квасолі.
Плацинда – слоїстий пиріжок з різними начинками (я взяв з капустою).
Найкращою виявилась мамалига з м'ясом, омлетом та соусом.



Наїлись добре, недорого, але чогось екстраординарного, не спробували. Хоча, заради справедливості треба сказати, що в Молдові ніхто й не обіцяв жарених тарганів та ластів'яних гнізд з рибою фугу.

Ізюминкою цього дня я вважав Старий Орхей – старовинне заповідне місце біля с.Бутучень. Туди ми й направились



Цей історичний комплекс розмістився на скелястих берегах каньйону, що його прорізала у місцевих породах р. Реут. Реут робить тут дуже живописну петлю, двічі прорізає гірські породи, створюючи унікальний двоповерховий каньйон. Краєвиди дуже гарні, фотки не спроможні передати увесь простір і красу цього місця.





На цих скелях залишились вали гето-дакської фортеці 4-1 ст. до н.е., тут будувались міста Золотої Орди, Молдавського Царства, православні храми.



Храм Св. Марії залишився до нашого часу









Неподалік храму стоїть старовинний, кам'яний, як розповідають, – чудотворний, хрест. Треба лише роззутись, стати босими ногами поруч з хрестом, узятись за нього і припомнити усі свох гріхи. Іх тут же буде відпущено.
Як би-то їх усі помнив, може й до хреста не треба було б торкатись ...

До речі, люди вірять у це. При нас до хреста ставав босий чоловік. Стояв він біля нього хвилин із 10, мабуть до біса було отих гріхів.
А можливо з пам'яттю булось щось схоже на мене



На схилах ущелини видніються багаточислені печери. У деяких із них жили ченці-відлюдники, до цих пір збереглися залишки печерних храмів, багато з яких порушились під час землетрусів.



Десь у селі внизу збереглися фундаменти будівель часів Золотої Орди (баня, перкалаб), але туди не спускались. Краще було побродити скелястими схилами й помилуватись величними пейзажами.



Наступний пункт за маршрутом – Циповський скельний монастир на схилах Дністра.

Туди було недалеко, і хоча дороги попереду були сільські, і вже вечоріло, але вирішили доїхати й там заночувати.

Поселення Ципова – відоме ще з 4 ст. н.е., коли тут заснували скельний печерний монастир. Скільки віків цими каменними супенями ходили люди?




Монастир має печери-гроти, в яких розміщені ікони,




та головну будівлю у товщі скелі, де по святам проводять молитовні служби.



Зазвичай у скельних монастирах ніхто не живе, але тут ми зустріли молодого ченця, який вирішив провести в монастирі свій послух.
На наше запитання – а як же взимку, він ніяково посміхнувся і сказав, що ще не пробував, подивиться, тобто він лише почав.
Дай йому Бог!
Симпатичний хлопчина.

Для молдаван це місце святе і історично цінне – тут вінчався їхній великий господар Штефан чел Маре (Стефан Великий)



Навкруги монастиря живописні ущелини притоків Дністра з каскадами невеликих водоспадів.
Є легенда, що в одній з цих ущелин поховано знаменитого грецького співця – Орфея. Але точного місця поховання ніхто показати не може.

Спали в машинах, під дуже сильними поривами вітру, але не мерзли, хоча на таку погоду не розраховували (!)

День 5-й.

Вранці над Дністром висіла чорнезна дощова туча, під якою червонів схід. Прямо якийсь-то апокаліптичний вигляд.



Потім розвиднилось, тучу знесло вітором, трохи проясніло, хоча сильний вітер не вщух, іноді пориви розкачували машину.



Ми намагались ще раз спуститись до монастиря, але підійшла інша туча з ще більшим дощем, і ми вирішили їхати далі, на що отримали благословення Боже!





Далі – містечко Сахарна, теж зі скельним та звичайним монастрем у схилах над Дністром, зі, схожими на ципівські, ущелинами з водоспадами, але вже без поховань античних героїв.
Дороги туди грейдерні, але навіть у дощову погоду проїжджаються спокійно, навіть при дуже крутих спусках-підйомах біля Дністра.



Сахарна. Каплиця на скелі над монастирем.







Сам монастир



Вид згори на Дністер





Монастирю вже більше ніж половина тисячеліття







Купіль. Свята вода з джерела до неї тече по шлангах, причому два з трьох шлангів йдуть під землею до монастиря, де купка ченців розливає прямо із них та укупорює на продаж пет-пляшки зі святою водою.







Далі в ущелині печерний монастир Сахарна





Ікони розміщено в гротах





До водоспаду по ущелині веде стежка, практично, як гірська.





Водоспад. Після нічної бурі вода у річечці коричневого кольору.





Повертаємось до монастиря, знов у путь.



Культура культурою, але за велінням шлунково-кишкового тракту, наш путь перервався прямо посеред траси на Сороки.
Довелось швиденько розпалювати примус, готувати до сала картопельне пюре, заварювати чай, і вгамовувати отой внутрішній низькопробний голосок.





По ходу до м.Сороки, заїхали у с.Кобиля, де росте 700-річний дуб, який звуть дубом Стефана чел Маре. Він росте біля старовинної церкви, де йдуть будівельні роботи, але нам дозволили сфотографуватись біля цього історичного велетня







Перед церквою стоїть погруддя самого Штефана Великого







Далі маршрут лежить до циганської столиці Молдови, м.Сороки, яке розміщене на пологому правому березі Дністра.



Тут, в Сороках, проживає циганський барон Артур Мирча Чераре, тут є цілий район, називаємий Циганська Гірка, де проживають осідлі роми і де вони будують свої знамениті палаци (фоток повно в І-неті).
Ми проїхали по цій гірці, але ті палаци навіть фоткати не захотілось.
Архітектурних достоїнств ці будинки не мають, дуже напоминають вілли наших місцевих набобів і нуворишів. Головна ціль кожної будівлі – вище, хоч на 10 см, ніж у сусіди, і щоб було побільше пімпочок.

Ще в Сороках є єдина в Молдові уціліла фортеця.



Стойть вона не на підвищенні, а прямо на пологому березі Дністра і виглядає, порівняно з нашими Хотинською, Кам'янецькою та ін., якось іграшково.



Берег Дністра від фортеці.



Всередину зайти не вдалось, бо фортецю активно реставрують.



На протилежному березі Дністра стоїть таможня рідной Неньки, куди із Сороки кожну годину ходить паромна переправа. Переїзд дозволено лише громадянам України та Молдови.



Можна було б звідси переправитись на наш бік і їхати у Чернівці вже по Україні, бо молдовська програма за браком часу вичерпувалась, але з меркантильних міркувань (я добре пам'ятаю, які жахливі дороги були вздовж Дністра на українському боці років зо 3 тому), вирішили доїхати до Мамалиги гарними та ще й безлюдними молдавськими дорогами.

Від Сороки заїхали на Свічку Незалежності, встановлену на скелі біля Сороки.
Ця колокольня є символом незалежної Молдови.







Звідти відкривається офігенно гарний краєвид на Дністер, Сороки і на українську придністрівщину.



Гарно видно на нашому боці цілі площі сонячних батарей.
Молодці!
Дякуючи параші, можливо потроху й розвинемо свої енергозберігаючі технології.



Далі – гонка (але не вище 90+10 ) до кордону у с.Крива.



Перед кордоном повечеряли у с.Крива на останні леї.

Кордон з Україною перетнули швидше, ніж їхали сюди.
Кордон у Мамализі об'єднаний - молдавські й наші погранці сидять у будочках поруч, крім паспортів, ніхто ні на що не дивився.

Ну щож, прощавай Молдова, ла ріведере!



Подивились ще не все, що можливо і, в разі можливості, є рація заїхати сюди знову.
Враження – одні плюси.
Народ – доброзичливий, ціни, як у нас, фруктів і овочей вдосталь, вина на любителя – теж, хоч залийся, дороги добрі, природа гарна, подивитись є на що.

Треба ще хоч раз поїздити підземними винними вулицями, спуститись у печеру Еміля Раковіце (одна з найбільших у світі), заїхати у Неславче та помилуватись Дністровським каньоном і подивитись, як виглядає, та сфоткати наш Лядовський скельний монастир на лівому березі Дністра, проїхатись у Костешть та уздовж каньона р.Прут на заході Молдови, заїхати в заповідник Рудь-Аріонешть, найбільший ландшафтний парк у Цаулі, а ще - обов'язково відшукати могилу Орфея в ущелинах діля с. Ципова

Ночівля на українській стороні після проходження кордону, була екстремальною – в авто, яке під ранок було міцно вкрите коркою льоду.

Вночі зорі блищали, як діаманти, а повітря дзвеніло морозними струнами. Дуже гарно, але не дуже тепло.
Проте в машині на нашому ліжку у спальниках, розрахованих на -25, було тепло й затишно. Це ж не Полярний Урал.

Браво Valiko! Увидел и узнал много нового. С удовольствием и теплотой посмотрел на те места, где довелось побывать. Старый Орхей - это нечто! Небывалая энергетика места!
Багажная полка в качестве стола между бамперами под крышей багажных дверей - достойно патента!
В Милешти цены на вино в их фирменном магазине прилично выше, чем в обычном магазине. Молдавская изюминка - у производителя дороже .

Чуть-чуть не "угадали" со временем поездки: вторые выходные октября - в Кишиневе большой праздник вина с парадом виноделов. Правда, местные говорят, что это праздник "официалов", а настоящее молдавское вино надо пить в небольших городках в конце октября - начале ноября.

Еще раз громадное спасибо! Море позитива!

Просто супер!
Море позитива, спасибо!

День 6-й.

Тут вже були місця, які неодноразово відвідувались, але від цього вони не стали меньш цікавими.

Ранок видався туманним і напруженим. Туман розійшовся лише у Чернівцях, але нас занесло їхати через центр якраз тоді, коли народ виповзає на роботу. Продирались довгенько.



Далі пробивались з боями через Косів, Верховину на Ворохту. З боями тому, що при невеличкому підвищенні швидкості, бій підвіски було забезпечено на всі 100%. По старій пам'яті вирішив їхати цією дорогою, пам'ятаючи про її живописність.
Більш-меньш нормальна дорога з'явилась лише після Верховини, а нормальна – десь від повороту на Говерлу (Заросляк).

У Косові сходили на місцевий ринок. Із традиційних карпатських товарів, там той же набір, що і в яремчах, але ціни процентів на 20-30 нижчі. І ще - можна торгуватись, бо покупців меньше, ніж на центральних дорогах.

В Ворохті піднялися за 10 грн на креселці до підніжжя знаменитого Ворохтянського трампліну





Тут стоїть гарний будиночок, звідси вже можна йти далі, прогулюватись гірськими стежками, або збирати гриби.





Дехто з екстремалів спробував усвідомити почуття, які отримують стрибуни з трампліну, лише дивлячись вниз вздовж лижні.





Не представляю, яка сила заставила би мене стати у ці дві канавки й кинутись стрімголов униз.
Літаючі лижники – хоробрі люди!



Звідси добре видно залізницю на Закарпаття



А карпатські пейзажі завжди викликають лише захоплення



Далі – Ворохта, Татарів, Яремче – всім все відомо, особливо нічого переказувати.

Останній пункт нашої поїздки - смт Ясіня, де загодя був замовлений чан, де ми збирались почанитись, переночувати, та й їхати додому. Чани у Закарпатті зустрічали вже давно, але вони завжди якось пролітали мимо нас (чи ми мимо них ). У цей раз вирішили таким чином поставити крапку в мандрівці.

Ось сам чан з інфраструктурою. Тут все цивільно, бо, наприклад, чани в Лумшорах більш "дикі", без отих явропейських наворотів.



Поруч є роздягальня, столик з мангалом (зрозуміло для чого). Все дуже культурно й добротно.



Описувати процедуру важко – щось середнє між горячою банею, парною й термальними водами.
Якби не кам'яна підлога, яка приховує загальну картину, то процедура чанування дуже нагадувала би деякі фрагменти полотен великих італійців (стосовно грішників у пеклі)



А взагалі-то клас!!! Знизу тебе - гаряча вода з річки, нагріта дровами ( 44 гр.) Зверху - зоряне небо й вечірнє, вже морознувате повітря (до речі, хазяїн розказав, що чани користуються великим попитом іменно взимку).
При нагоді, якщо вже зовсім дійшов до ручки – поруч тече гірська річка, куди можна вскочити з розбігу (саме глибоке місце в ній – сидячи по-пояс )
Вода в чані поступово охолоджується, а процедури чанування вистачає години на 2-3.
Народ бере з собою пиво, алкоголь. Ми прокайфували просто так.



Координати чана та його хазяїна: пмт Ясіня, вул.Грушевського, 121. тлф: 097-3180218 – хазяїн, Микола Олексійович, 098-4490667 – син хазяїна Роман Миколайович. Ми контактували з сином, хазяіїн був у лікарні. Домовлятись потрібно трохи загодя, бо нагрів куба гірської води у чані триває години зо три. Коштує це 400 грн. з чана, незалежно від кількості зачанених осіб. Нас було четверо, було просторо. Оптимально – 6 чоловік, хоча Роман сміявся, що колись влізло 11, правда води у чані при цьому не стало
Син хазяїна, Роман, абсолютно класний чоловік, дуже толерантний і видно, що добрий. Можна домовитись і про ночівлю, хоч з їжею, хоч без їжї, і про інші послуги.
Ночували без харчування по 50 грн. з чол. Зі справним чайником та усіма зручностями

День 7- 8-й.

Таким чином в стані вранішнього післячання, коли усі частини тіла неначе накачано киснем, вирушили в зворотню путь. Хоча ні - вирішили ще заїхати трохи вниз до с.Кваси, набрати гарної газованої водички з мінерального джерела

Кваси, як відомо стоять на цілій купі отаких джерел. Тут є й миш'яковисті і залізісті, на будь-який смак. Відомому джугашвілі воду із Квасів возили літаками. До речі слово "квас" означає мінеральне джерело з газом.



А це - знаменитий раховоз (туристам та лижникам знайома ця назва)



Поруч із нашим джерелом знаходяться рештки комплексу реабілітації радянських космонавтів.
Кажуть, що у 90-х роках він був готовий на 99%, навіть занавіски на вікнах вже вішали.
І хоча потім наступили тяжкі часи, але наш великий совецький народ може винести все, лише треба дозволити йому це зробити .
Одні балки залишились.



Ще відвідали відомий, бо спадає прямо на трасу, самий високий в Карпатах, водоспад Труфанець



Ну а далі відмінна траса Івано-Франківськ-Тернопіль.

Заїхали в Збаразький замок, який входить у череду замків Золотого Кільця





Тут же стоїть пам'ятка людям, замученим кгб-стами.



Кругом замка непоганий парк, де попалась нам білочка, яка точно, що звикла позувати заїжджим фотографам.
Симпатяга!





І далі – на мою, колись любу трасу, Ямпіль-Біла Церква-Канів.
(Не їдьте ніколи через отой клятий Ямпіль!!! Він зі своїми залишками доріг, хоч і не дуже гарно, але влучно римується зі словом *опа!!! )

Далі – вже не цікаво. Гонка до Канева, доїдання останніх шматків сала десь у степу під Золотоношею, ночівля біля соєвого поля і, нарешті, моя люба Полтавщина.



Короткі технічні підсумки: авто показало себе на високому рівні і з ходового і з ергономічного боку.
Загальна відстань - 3,2 тис.км. Середні витрати палива по БК - 6,7, по чекам - 7,2 л/100км. Заправлявся лише на ОККО 95 Пульсом, та один раз в Молдові на Лукойлі

Короткі психологічні підсумки:
Сон скінчився!
Неначе
усього
отого
нічого
і не було !!!

Усім щастя, добра та здоров'я!