Українці в Фанських горах - 2016

Табір Артуч - ущ. Амшут – озеро Велике Алло

Повечеряли, помились, трохи відпочили у таборі



Підбили деякі підсумки. Головний висновок оптимістичний - сала у нас вдосталь.



І вранці відправились в інший район Фанських гір - до озера Алло.
Взагалі-то їх три озер Алло: Мале Алло, Велике Алло та Верхнє Алло.
В такій послідовності ми їх далі й побачили, але то було нелегко, бо на шляху до них прийшлось здолати Зіндан.
Не дарма таку назву дали цій ущелині (зіндан (перс.) - тюрма). Це мрачне кам`яне склепіння, створене осипними породами різного ступеня сипучості та величини, довжиною приблизно 4 км при підйомі 900 м . Пройти його важко, як і всю ущелину річки Амшут, що далі переходить у той Зіндан, - вона не набагато зручніша для пересування пішки.

Місцеві не бажають ходити туди з ішаками, не дивлячись на непоганий заробіток. Ми з четвертого разу змогли умовити нового погонича, щоб він допоміг добратись хоча б до Великого Алло. Скажу відверто: дивлячись, я ті бідні нав`ючені ішачки продирались через величезні брили наваленого стихією каміння, мені було їх жаль (а хто б нас пожалів?!). Але гроші заплачено, назад дороги немає.

До почату ущелини річки Амшут, звідки починається в`ючна тропа до озер, нас підкинув від альптабора веселий водій Дава. По дорозі показував місця, де цією весною дорогу разом з містками через річку знесло селем, і, фактично, люди в цій долині були довгий час відрізані від цивілізації – зв`язок лише гелікоптерами. Зараз те, що можна було назвати дорогою закінчилось за пару кілометрів до нашої ущелини, далі навіть веселий Дава їхати не намірився.

Швидко, як завжди у горах, настала темрява. Тут неможливо було розвернутись і машина на задній швидкості потихеньку заповзла за ріг ущелини, де, судячи зі світла фар, все ж таки розвернулась, а ми при світі ліхтариків перейшли через річку по пішохідному місточку, залізли на якусь трав`янисту терасу і почали мостити намети.

Отут на нас і набігла, як нам здалося, ціла армія голосистих жінок і дітей-дівчаток (пізніше виявилось, що їх було усього шестеро, але ж голосисті!!!) Що вони нам хотіли сказати, зрозуміти було важко, але мабуть це було не дуже дружні висловлювання. Все прояснилось, коли підійшла літня жінка, яка наполовину на мигах, наполовину по російські пояснила, що ми забрались у їхній садок, зараз поспіли горіхи і вони той садок охороняють.

Коли все прояснилось, і ми на мигах показали, що хочемо лише переночувати і нічого не будемо чіпати, то бабця зразу ж нам це дозволила. А коли почула, що ми з України, то почала жартівливо представляти своїх онук по іменам: Марічка, Галя, Наталка…  Звідки вона це взяла, дізнатись було важко, але факт залишається фактом. Скінчилось усе миром-дружбою, нам навіть запропонували чай, але ми вже валилися з ніг. Ніч, як завжди у цьому поході, була яскраво-зоряна до запаморочення з повним Місяцем.

Вранці зібрались, діждались нового погонича з ішаками і, перейшовши через місток на інший берег підійшли до початку ущелини р.Амшут, яка сплошним водоспадом вливалась у великий Арчимайдан. Новим погоничем виявився скромний хлопчина, ім`ям Каміль, який з`явився в супроводі великого пса (кличка – Босс).
Як виявилось – Каміль дев'ятий молодший син у сім'ї, заробляти гроші якось треба, от він і погодився провести нас отими зінданами до озер. На запитання, чи знає туди дорогу і чи ходив коли-небудь, відповів чесно, що ні  На наші здивовані погляди він відповів, що він сам не ходив, але отой більшого розміру ішак колись ходив, він і проведе.
Мабуть з ішаком доведеться розраховуватись у кінці 



Це той, знаменитий на всі Фани, білий ішак, який знає дорогу до таємничого озера.



Пес Босс шкутильгав на одну ногу, одне око було червоним від поранення - нещодавно витримав бій зі зграєю місцевої собачої банди. Не дивлячись на поранення, він справно ніс службу, пробіг увесь складний путь до озера і, до речі виявився за темпераментом абсолютним пофігістом-меланхоліком, що, мабуть, лише підкреслило його розумові здібності.





Перейшли учорашній місток, потім ще один місток уже в ущелину р. Амшуту.



Річка впадає в Арчимайдан суцільними порогами й водоспадами.



В ущелині виявилось багато вже достиглої обліпихи.



І зразу ж почалися кам`яні осипи різного калібру і ступеню складності.



Такирм чином по осипах та перетинаючи протоки р.Амшут, неспішно дійшли до першого озера – Мале Алло, де й вирішили зупинитись на ночліг.
Озеро невелике, але достатньо колоритне, з водою яскраво-смарагдового кольору, як і в більшості фанських озер.







Намети розмістили на трав'яному болотистому березі озера, подалі від камнепадних схилів. Фактично ми розмістились на острові, бо протоки річки обтікали наш бівак з усіх боків, але дивлячись на погоду, паводок явно не очікувався.



До озера дібрались швидше, ніж планували, тому з`явився час трохи розслабитись.
Розслаблялись, хто як і хто де міг.





Вночі – повний Місяць і повні зорі з Чумацьким Шляхом, як на небі, так і в озері – феєрія.

Вранці швидко зібрались бо очікувався важкий день, але вийти вчасно не вдалось – пропав Босс. Щоб пес вночі не дременув на полювання або додому, Каміль на ніч прив'язав його довгою мотузкою, якою кріпились в'юки на ішакові, до товстої арчі, але вранці - ні Босса, ні мотузки (арча залишилась на місці). Десь з годину Каміль бігав навколишніми осипами та кущами, звав, свистів, але даремно.

Кой-як нашим репшнуром прив'язали вантаж до ішака і двинули в путь. Після того, як пройшли долиною метрів 300, нас обігнав пес, за яким волочилась длинна мотузка. Статус кво було відновлено, але де він був, чого вичікував – незрозуміло. Підозрюю, що хтось із нас все-таки розумніший за інших.

І знову камені, осипи, камнепадні ущелини …



Ішак- достатньо розумна тварина, тому іноді його необхідно стимулювати ось таким чином



Невдовзі почався отой самий Зіндан, ущелина й річка, яка цією ущелиною начебто тече десь в глибинах завалу.



Чому начебто? Тому, що її видима течія скінчилась під оцим камнем, іменно тут вона вибивається на поверхню, витікаючи десь під завалами з озера Велике Алло. А нам далі вгору вже без води.



Продовження в наступному повідомленні

Продовження

Лише тут треба і можна запастись водою, бо сонце пече невгамовно, а висота та каміння сушить наші легені й навколишні скелі.



А Зіндан продовжується.



В тіні скель хоча б не так жарко.



Плекаеш надію, що цей завал останній, ось-ось з'являться прохолодні води озера, але дзуськи … За цим завалом відкривається нова ступенька ще вищого завалу, а за ним, як показує мапа – ще йти і йти



І осипи, осипи, осипи, каміння, каміння й каміння ...



Перепочинок для людей і для бідних тварин, які навряд чи розуміют сенс свого знаходження у цих місцях



Тур, встановлений чієюсь доброю душею, вказує отому дядьку в шляпі вдалині, що він іде вірним шляхом (правильным путём идёте, товарищ!).



За цією мореною вже виглядають снігові верхівки гір. Чує серце, що це вже мабуть усе.



Точно!
Ось воно, найкрасивіше із усіх гірських озер, які я бачив у житті, а бачив я їх немало





Враження від нього десь такі, які я отримав вперше у 60-х роках минулого віку, коли вперше побачив озеро Ріца в грузинській Абхазії, яке тоді було ще досить диким, без нищівних для нього катерів, без ведмедя з придурошною балалайкою для фото на в'їзді і без дубового "тагіла", якого вивозять в цю красу "отдохнуть, как люди", з пивом-горілкою, мордобоєм і шашликами. Не знаю, що там зараз у тій кацівській Абхазії, думаю, що ведмідь вже здох, лише сама балалайка залишилась.





Ішачки почуяли кінець своїм злощастям,



і Босс це зрозумів і повідомив Камілю



Ну а люди, трохи перепочинувши, знайшли собі новий набір каменюк, який необхідно подолати, якщо бажаєш десь більш-менш нормально переночувати – місця під намети є лише отам, вдалині, під арчовим лісочком.



І почалось скелелазання та ще й з повною викладкою (ішаки не такі дурні, щоб сюди лізти, вони вже на путі додому)









Навкруги красота неписана, а до лісочка ще дряпатись і дряпатись.
Нарешті додряпались, можна ставити табір, вечеряти і що – невже можна перепочинути?



Далі ще буде

Озеро Велике Алло – перевал Двійний (1Б, 4260 м)

Озеро Велике Алло ще достатньо молоде – воно з'явилось у 1916 р. в результаті завалу гірських порід від землетрусу. Береги його сурові, каменисті, багато осипів, практично без зелені, а колір води настільки змінний, що неможливо його конкретно назвати – від синьо-чорного через синь, бірюзу до яскраво-блакитного. І ще тиша – тиша, яка супроводжується шелестом вітру в верхах, іноді зненацька - тіліліканням альпійських галок, що пролітають мимо, плескотінням хвиль, коли вітер сильнішає. Таку тишу не почуєш ніде ні в місті, ні, навіть, у селі.
На березі можна сидіти годинами, милуватись і милуватись, особливо під час заходу сонця. Це з тих вражень, які – назавжди!



Вечеряли у цей раз вже в темноті, забарились трохи з наметами, та й втомились під час важкого переходу. Особливо вимотав фінальний акорд через оті каменюки вздовж берега озера.



Меню вечері особливою різноманітністю не балувало - суп, картопляне пюре, суха ковбаса, сухарі, сало і чай з цукром. Сало було включене двічі на день, і двічі на день південну норму треба було ділити на 7 частин. Можна було скористатись алгеброю і диференцювати той шматок сала до нескінченості: ділити на 8, потім лишній шматок знову на 8, знову на 8 і так до того моменту, коли мікроскопічний 8 шматок незамітно проковтується ділящим
Для приколу вирішили використовувати геометрію, для чого було взято з собою невеличкий мірильний засіб.



За описами, наш подальший путь йде північним берегом озера по скелях і далі траверсуючи осипи на висоті метрів 30 над озером. Там є одне вузлове місце на скелях, де іноді навіть провішують перила, бо у мокру погоду можна зірватись, і добре, якщо в озеро (температура води градусів 5), але по путі польоту є ще й трохи скель.
Але погода нам благоволила, перила ми не вішали, хоча місце те дійсно трохи важкувате, треба було йти дуже акуратно.
Нарешті озеро позаду. Ще раз милуємось його красою і йдемо далі вздовж невеликої річечки, яка тут в нього впадає.



За черговим завалом (ми вже до них звикли) відкривається останнє озеро в тутешній цепочці озер – Верхнє Алло. Порівнювати його зі своїм великим братом неможна, але якби воно зустрілось окремо де-нибудь в Карпатах, то це був би об'єкт паломничества туристів, а зараз, після Великого Алло, воно виглядає набагато скромнішим.



Цікаві тут гірські породи - неначе хтось з розмаху гепнув об скелю банкою охри.



Підіймаємось далі вздовж "золотої" ріки, та й вона залишається позаду.



Зверху видно обидва Алло.



А попереду вже підіймаються снігові піки найвищої області Фанських гір. Нам туди.
Тропи, як такої вже немає, тому йти прийшлось за найбільш логічним напрямом в бік нашого перевалу. Логічно було піднятись на морену і йти по її верхівці, але це зрозумілим стає потім, а зараз ми деремся по лівому осипному схилу все вище й вище, забиває подих, поскрипують зношені суглоби. Води немає, хоча заспокоює те, що поруч льодовик і сніжники на схилах.



Вечоріє. Важкий підйом завершується нагорі горизонтальними кам'яними розсипами у підніжжя піка Скельна Стіна, в яких пара наших розвідників знаходить дуже симпатичне місце під намети, де ми й організуємо бівак.



Воду добуваємо і розтоплюємо з льодовика, виходи якого знаходяться під схилом морени.





Які цієї ночі були зорі, не пам'ятаю, бо спав, як вбитий. Ніяка "горняшка" не ризикнула тут проявити свою гнилу суть, хоча висота була вже за 4000 м.

Вночі в наметі не мерзли, для підстраховки надягнувши флісовий костюм та прикрившись курткою поверх спальника. Вранці - холодно, знадобились пуховки.
Швидко збираємось, гарячий сніданок – і в путь. Переходимо на гребінь морени і йдемо по ній до обіду (обід - святе, за розкладом ).





Обід. Воду топимо зі сніжника. Можна її вже набрати і з льодовика, який під променями сонця потихеньку просипається і починає дзюрчати невеличкими струмками.





На обід полагається окрім супу і сала з часником ще й делікатес - халва, яку теж приходилось ділити за допомогою математики.



Далі по морені поки вона не упирається в перевальний зліт перевалу Двойного





Навкруги краса, сніг і льод на сонці засліплюють очі, з верхнього льодовика піку Москва з гуркітом зривається льодовий обвал, але все безпечно – ми далеко.
Панорама – пік Москва, перевал Блок, а внизу льодовик Двійний Північний.



Попереду наш найвищий в цьому поході (4260 м) перевал, 1Б категорії складності – Двійний (Південний і Північний). Двійним він називається тому, що з нього можна спуститись у дві різних ущелини – річки Казнок і річки Ахдасой, які зливаються разом лише за багато кілометрів нижче, утворюючи річку Хавзак. Категорія 1Б передбачає, що при його проходженні можуть знадобитись додаткові технічні альпіністські засоби: кошки, мотузка, обв'язки, льодоруби тощо.

Продовження в наступному повідомленні

Нам залишилось подолати останні перешкоди до кінцевої точки маршруту, озера Іскандеркуль:
перевали Двійний Північний і Південний, перевал Кишенівський з виходом до озера Бірюзове і крутий спуск долиною річок Казнок та Саритаг.
Зараз перед нами перевал Двійний.

Перед виходом ми консультувались з місцевими і отримали інформацію, що перевал у цьому році безсніжний і кошки, які зазвичай використовують при його проходженні, нам не знадобляться (а це зайві 2 кг ваги в рюкзаку). Дивлячись зараз на перевал, ми зрозуміли, що сніг лежить і без кішок перевал не здолати.
Розвідники, які вийшли під перевал підтвердили це, повідомивши навіть гірше – сніг за літо практично розтанув і під його тонким шаром знаходиться твердий лід, в якому топтати ступені неможливо, для його проходження потрібні або кішки, або перила зі ступенями, вирубленими в льоду за допомогою льодоруба (якого ми теж не брали).

Розвідники на схилі



Підйом до снігового кордону



Добре, що ми на всякий випадок взяли з собою основну мотузку. Група наших самих досвідчених знайшла ділянку підйому, де був відсутній льод, провісила перила на самій складній ділянці, і вся група неспішно, страхуючись, піднялась на перевал. Незважаючи на те, що видимого льоду під ногами не було, під тонким шаром сланцевої породи була мокра "каша", що лежала на льодовій основі – дуже слизько, перила добре допомогли.



Після важкого і не дуже безпечного підйому, панорама, яка відкрилась по той бік перевалу, заставила затамувати подих. Фото не може передати той простір, те почуття польоту, почуття свободи, яке там відчуваєш.







Прочитали записку якихось москвичів в перевальному турі, але знімати її не стали – то не наша спортивна система, навіщо влазити в їхню звітність.



Гребнем перевалу можна гуляти, переходячи з Двійного Північного на Південний Двійний, а можна просто сидіти і чманіти від просторів, які відкриваються..







І, звичайно ж, згадати свою країну, своїх близьких, які так далеко…



Перевал Двійний – озеро Бірюзове

Ще раз роздивились і запам'ятали панораму з перевалу і пішли вниз.



Спуск з перевалу, спочатку дуже крутий (вже звикли), незамітно виводить на перевал Кишенівський (4060 м, 1А категорії).
А за ним, після чергового кам'яного завалу з'являється останнє високогірне озеро на нашому путі – Бірюзове. Симпатичне, як і всі фанські озера, під вечір воно було напрочуд красивим і бажаним, бо вже хотілось відпочити, вечоріло, день був важким.





Пуховки і тут виявились не зайвими.



Це пік Цукрова Голова



Позаду зліва пік Скельна Стіна і наш путь від перевалу Двійний



Ну а куди йти далі - завтра покаже.
Попереду довгий спуск вниз ущелиною річки Казнок до кішлака Саритаг, а там далі - до озера Іскандеркуль.



Озеро Бірюзове в усій своїй красі.





Далі буде

Valiko, судя по фотке, карты типографские. И как удалось их раздобыть?

Torpedo писал(а):Valiko, судя по фотке, карты типографские. И как удалось их раздобыть?

Немножко не так.
Карты вытащены из Интернета, в том числе и привязанные к ГПС для Ози Эксплорера.
Потом в Фотошопе они были склеены и вырезаны для нужного нам района, а затем Игорь по своим каналам распечатал их в типографском виде и с ламинированным покрытием в соответствии с маштабом.

Карта центральной части Фан была у каждого и использовалась, как клеенка во время обедов.
При этом можно было совмещать приятное с полезным - смотреть сколько уже и сколько еще (как сала, так и маршрута )

Valiko писал(а):Карты вытащены из Интернета

Тогда понятно. Вытащили километровки, или что-то более мелкое?

Torpedo писал(а):

Valiko писал(а):Карты вытащены из Интернета

Тогда понятно. Вытащили километровки, или что-то более мелкое?

500-метровки.

Очень! Очень круто! И интересно. Получил удовольствие от каждого буквально фото. На общем фоне отпускных отчётов "фото под пальмой, жизнь удалась!" -это путешествие выглядит исключительным. Спасибо.

STORM писал(а):Очень! Очень круто! И интересно. Получил удовольствие от каждого буквально фото. На общем фоне отпускных отчётов "фото под пальмой, жизнь удалась!" -это путешествие выглядит исключительным. Спасибо.

Спасибо!!
Главное, чтобы у человека жизнь удавалась, хоть под пальмой, ходь под рюкзаком

Озеро Бірюзове – озеро Іскандеркуль

Від озера Бірюзового почався довгий триденний спуск ущелиною річок Казнок, Хавзак та Арк до завітного Іскандеркуля.



Всі якось розслабились, почували, що маршрут практично позаду



Але ущелина виявилась не простішою, ніж попередній Зіндан – осипи, осипи і осипи з "овечими" тропками на схилах, коли ноги сповзають схилами вниз, а коліна гудуть, а сонце пече нестерпно.



Починається арча – тобто спустились вже метрів на 600. Зустрічаються перші примітивні літовки пастухів.



На отій перемичці заночували.



Вода глибоченько внизу, але до неї можна спуститись без перешкод. Тут вже є й дровця.



Вранці трохи повеселились перед об'єктивами, постійно бігаючи від автостопу до натури.



Сектор екології нашої експедиції, весь маршрут дуже справно та ретельно виконував свої обов'язки.
Можна гарантувати, що ні єдиної нашої ПЕТ пляшки, папірця від упаковок та ін. в Фанах не залишилось.



Будячки. Неначе на рідному вигоні під Малим Тростянцем.





Кинута сучасна обсерваторія біля впадіння в Казнок річки Біоб.
Є легенда, що тут була обсерваторія стародавніх людей ще до улугбекового періоду.



В горах вже осінь. Все ж зараз останні теплі дні вересня.







Зйомки фільму не припиняються. Фільму завжди пріоритет.
Інтерв'ю.



З'явились місточки через річку, значить тут вже ступала чиясь (по меньшій мірі ішакова) нога.



Все частіше поміж осипними берегами з'являються отакі симпатичні галявинки.



На одній з них ми зупинились пообідати.



Потім перепочили після обіду.



Потім... і заночували. 



Продовження в наступному повідомленні

Продовження

А тут попереду за місточком вже цивілізація



Хоча зовсім поруч існують такі житла пастухів.



Підвісні містки, альтанки, суперсучасні коттеджі... під написом "Іррігаційна система"









Ось, нарешті, кішлак Саритаг.
Він сучасний, багатий, багатий тому, що поруч в горах копальні золота, вольфраму ….
І виглядає він набагато богатішим, ніж ті кішлаки, які ми бачили раніше.

Мабуть неспроста тут розмістилась ота "ірігаційна система"



Карколомний для авто і довгий та занудний для нас, спуск від Саритагу до Іскандеркуля



Нарешті довгоочікуване озеро Іскандеркуль.



Як відомо, озеро назване ім'ям Олександра Македонського (Іскандера).
Існує легенда, про те, що в озері знайшов свій кінець знаменитий кінь Олександра – Буцефал, ще щось про золото Олександра, затоплене в водах озера. Все це дуже цікаво і гарно, але Олександр Македонський ніколи не бував на берегах цього озера, бо його бойовий шлях пройшов північніше, рівнинами Узбекистану. А легенди, як і саме озеро – прекрасні.

Вийшли ми до озера біля дачі президента Таджикістану.



Кажуть, що президент на цій дачі ніколи не буває, що вона покинута, але на вигляд все тут чистеньке, дві вертолітних площадки, охорона.

Проходячи мимо наткнулись на величну огрядну, багато одіту жінку у супроводі цілої світи прихлєбателів.
Вона зупинилась з нами побалакати, і коли взнала, що ми з України, то заговорила дуже сердечно, а в кінці сказала щось типу "Слава Україні", хоча я не дуже певний, бо розмовляє вона російською з сильним акцентом.
По вигляду – або ж головна, старша, жінка президента, а ще більше схожа на тещу президента. Теща - в доброму
сенсі цього слова.



В цьому гроті скоріш за все відомі з описів "П'ять криниць" з гарною водою.
Але ми протупили і туди не зайшли, пройшли мимо, лише потім допетрали, але вертатись вже не стали.



Озеро дуже велике, дорога обходить його по периметру, довжина від дачі до турбази "Іскандеркуль" десь 3 км, сходів до води практично немає, місць під намети – теж.



Воно дуже живописне, але коли на сонце найшла тучка -озеро зразу ж прийняло не дуже гостинний вигляд.
Та не надовго.





По берегах – осінні барви та кам'яні гриби.





Тут і завершилась наша цікава, важка і незабутня піша мандрівка.

Дійшли до турбази "Іскандеркуль, отримали дозвіл поставити намети, відвідали місцевий душ...
А далі все тривіально: пиво, плов, баранина, чай, чай, чай, кавун, диня, чай, чай, чай….



І прекрасний тихий вечір над озером



На цьому могла би й закінчитись моя розповідь, якби совкові лозунги (п'ятирічку за 4 роки!, догоним и перегоним!..) не в'їлись у нашу суть таким чином...бла, бла, бла ... короче - ми прийши у кінцевий пункт на 3 доби раніше запланованого терміну.

В принципі, як це й повинно бути, завжди необхідно планувати резервний час на різні непередбачені проблеми. Тим паче в горах, ще й в автономному перебуванні. Добре, що цей час не знадобився.
Отже ці три доби ми повинні були кудись витратити.
Було запропоновано 2 пропозиції:
Перша - днювати на озері з усіма "благами", які з цього витікають - пиво, обжорство і неробство.
Друга пропозиція - замовити в Артучі транспорт і махнути на ньому до Узбекистану в славнозвісний Самарканд. Всього то нічого - 650 км в один бік (400 по Таджикістану і 250 по Узбекистану) плюс перехід через кордон ворогуючих країн. Але ж цікаво. І коли ми ще побуваємо в цих краях?

Зрозуміло за будь-якою логікою, що ми вибрали другий варіант

Про це я й розповім далі (хоча вже трохи запарився вставляти не більше, ніж 20 фоток в пост).

А закінчився цей яскравий і насичений день нічними купаннями голими при Місяці
До речі – температура води зараз градусів 5-6, влітку вона не перевищує 10.



Далі ще буде

Озеро Іскандеркуль - Самарканд - Душанбе

Отже в розмові, як провести вільні 3 дні, сплила назва "Самарканд", але це ж Узбкистан, який позакривав практично всі кордони з таджиками.
І тут нам на допомогу знову прийшов альптабір "Артуч", який так часто допомагав нам у деяких складних обставинах. У Артуча ще з радянських часів є філія в Узбекистані і вони організовуют поїздки туристів між двома ворогуючими країнами таким чином: до таджикського кордону везуть таджики, потім туристи ногами перетинают кордон і далі їх вже везуть узбецькі артучівці. Як вони вже там ділять кошти, нас не цікавило, головне, що поїздка виявилась можливою.

Вирішили скористатись цим варіантом, з'вязались з Артучем і ось вранці наступного дня ми вже їдемо знайомою дорогою зі знайомим водієм Хаджикарімом, але в протилежному від Душанбе напрямку: попереду Худжанд – кордонний перехід Айбек – Самарканд. Крюк звичайно великий, але що зробиш, коли дуже хочеться.
Чи ми ще коли побуваємо в тому Самарканді?
А місце знакове і від нас практично поруч.

Дорога від Іскандеркуля вздовж Іскандердар'ї. Дорога не така, як з Душанбе, але хоча б заасфальтована (місцями )



Знову знайомі картини:



Нарешті виїжджаємо на гарну магістраль. Ця дорога після перевалу Анзоб долає ще один височенний перевал – Шахрістан (3378 м).

Під'йом на перевал Шахрістон (фото не моє).



Тоннель на цьому перевалі збудували вже китайці, він виглядає більш цивілізовано, ніж попередній іранський, в ньому навіть світло є. Довжина туннелю 5253 м, їхати в ньому трохи надоїдає.

Місцеві авто крім звичайної панелі приборів дообладнані ще додатковим модулем з альтіметром (висотоміром) та кренометром – мабуть в умовах гірських доріг, якими нас возили, це штука не зайва, іноді на крутому схилі забиває подих від бокового нахилу автомобіля.



Перед кордоном в Худжанді та сама ріка Сир-Дар'я, вода якої тече з ворожого Таджикістану у ворожий Узбекістан де й розбирається на арики і не дотікає до місця, яке було колись Аралом. Зате узбекський дехканин в змозі виростити кавуни, дині та виноград, а ще воду використовують для обводнення безмежних узбецьких ланів бавовни.



Перетин кордону в Айбеку нічого особливого собою не являє, окрім занудства, витрат часу на різні бюрократичні тонкощі.
Напрягає лише те, що таджикські сомані категорично (!!!) заборонено вивозити з країни, а доллари на узбецькі соми ніде поміняти неможливо, тому що в країні діє заборона на тримання готівкової валюти у населення на руках. Тому ми свої сомані позапихали в рюкзаки, що залишили в автомобілі, який залишається в Таджикістані і повернеться сюди за нами післязавтра, а з обміном долларів у узбеків все прояснилось дуже швидко – їх міняют на руках всі, кому заманеться, причому курс обміну у людей наразі вдвічі більший, ніж офіційний (630 тисяч проти 330 тисяч сомів).
Тисячами й мільйонами ми вже якось відвикли оперувати і прачки банкнот, які не вміщувались у кармани спочатку трохи напрягали. Але потім швидко звикли.
Цей щасливець обміняв усього лише 50 баксів. Але ж тепер є що взяти в руки.



Десь вночі нарешті в'їхали в Самарканд.



Знайшли недорогий готель в районі Старого Міста – і ось ми вже в стародавньому Самарканді готуємось до традиційної передзастольної процедури – перед кожним із нас стоїть піала.
Це внутрішній дворик нашого симпатичного готелю. Вважаю, що він нам дістався недорого – 110 долларів за півтори доби, дві ночі з двома сніданками.



У нас обмаль часу, після чаю, пішли дивитись вечірній Самарканд.

Знаменитий Регістан з його трьома медресе.



Ну і наші неголені пики на його фоні:



Ті, кого дорога дужче зморила, трохи погуляли і пішли спати в готель, а ми ще пробіглись до мавзолея Тімура - Гур-Емір. Вночі він вразив. Підсвічений блакитний купол неначе парить у повітрі, а вхідна брама переливається золотом, сапфірами і смарагдами.







Зранку у нас напружений день, треба встигнути подивитись усе по-максимуму.
Старовинне місто ще дрімає



Ранковий Регістан (Регістан в перекладі – "пустеля").



Три знамениті медресе побудовано видатними людьми свого часу, перше (медресе Улугбека) в 15 ст. Улугбеком, інші пізніші медресе Шердор и медресе Тілля-Карі) - правителем Самарканда Ялангтушем Бахадуром. Медресе Шердор за стилем є дзеркальним відображенням медресе Улугбека. В центрі його арки поміщено свастику, вгорі – символ та герб сучасного Самарканда, барси з сонцем-обличчям на спині. Стіни усіх медресе покриті цитатами із Корану арабською мовою та написами "Аллах акбар!"
Чудовим є те, що величезні кошти ці діячі витрачали не на п'ятиметрові забори в Пущі-Водиці або Конче-Заспі, а на будівництво на пустельному вигоні величних закладів науки, культури, які стали всесвітнім надбанням. І навчались там за державні кошти не синки тодішніх прокурорів, а звичайні талановиті діти будь-якого походження.





Медресе Шардур є винятковим у східному мистецтві – на ньому зображені тварини й обличчя, що категорично забороняє іслам. Зодчий навіть дійшов до такої сміливості, що на мозаїці в арці зобразив власний портрет.





Та ще символ плодючості і нічний кошмар усих самаркандських замполітів минулого - свастику.



Продовження в наступному повідомленні

Продовження

В двориках медресе зараз безліч лавок, де торгують туристскими принадами – сувенірами, кинжалами, папахами, бурками, магнітиками, проспектами, ферганським фарфором ... – плати лише гроші. Тут же сидять майстрині з плетіння шовкових килимів – слідкувати за їх працею дуже цікаво. До речі, невеликий килимок, порядка 1 м кв. площею зітканий із шовку коштує тут 1,5 – 2 тис. долларів. Той, хто розбирається, мабуть купує.



Всередині – сплошна позолота і бірюза. Екскурсовод розповідала, скільки кг сусального золота пішло на реставрацію, я не запам'ятав, але річ йде про кілограми! Сусального! Хто бачив оті прозорі невагомі пластини сусального золота, може собі уявити, скільки його йде на кілограми.







За невелику мзду, дозволяється піднятись мрачними сходами на верхівку одного з мінаретів (десь із 10-поверховий будинок), виглянути зверху на світ Божий і, обернувшись у бік Мекки та тримаючи себе великим і вказівним пальцями за мочки вух, проголосити "Азан". Хто цього не вміє робити, може просто зфоткати панораму Самарканду та окремі цікаві місця, що я і зробив.



Дворики всередині медресе зелені й затишні.





Цікаво, що той базилік, який ми ретельно вирощуємо на грядках, росте тут на клумбах у якості звичайної зелені.



Далі наша група розділилась. Частина пішла бродити базаром, ми поїхали в обсерваторію Улугбека. Залишки її відкопали випадково, над нею збудували покриття, а поруч – невеликий музей.
Те, що відкопали



В музеї лише макети й малюнки, з яких зрозумілішають принципи вимірювання астрономічних параметрів світил Улугбеком.





Тут же порівняльна таблиця, що показує, наскільки виміри Улугбека були точними, навіть порівняно із сучасними.



Шахі-Зіндан – величезний старовинний некрополь. За відсутністю часу ми туди не попали. Вважаю, що тамтешні прізвища нічого мені би не розповіли – це не наша історія.



А це центральна міська мечеть. Тут поховали недавно спочившого "батька нації" Іслама Карімова. Скільки ми бачили, туди безперервно йшли люди, цілими групами і сім'ями. Чи дійсно так люблять свого президента, чи просто так треба - час покаже. Наші співрозмовники дуже дивувались, що ми там не побували. Як їм пояснити, що Регістан на світі є лише один, а президентів тих, як собак нерізаних. Просто – це не цікаво.



Далі за нашим маршрутом була усипальня Тімура (Тамерлана), величний Гур-Емір, який ми вже бачили вчора вночі.





Всередині пишність, позолота і макети надгробків.







Так, макети.
Бо дійсні поховання і надгробки знаходяться глибоко внизу і в той склеп не допускають нікого із публіки і навіть з персоналу мавзолея. З могилою Тімура пов'язано багато легенд, а одну навіть втілили в документальний (?) фільм про те, що Гітлер напав на срср на другий день після того, як радянські вчені відкрили гроб Тамерлана для того, щоб Герасимов відтворив його обличчя за черепом. Обличчя відтворили, правда ніхто не знає, чи воно дійсно так виглядає, а могилу Тамерлана на всяк випадок закрили від різних "дослідників".
Спокійніше буде 



Продовження в наступному повідомленні