Українці в Фанських горах - 2016
Добавлено: Чт окт 13, 2016 21:12:13
Передмова.
Не так давно, вже під час теперішньої війни, ми з Борисом (ВМВ) обговорювали моральність поїздок на відпочинки на моря, за кордон і.т.ін., а потім викладення своїх вражень в Інтернеті, і дійшли до висновку, що зараз цього робити не бажано, не на часі.
Але поїздка, про яку я хочу розповісти, виходить за рамки звичайного відпочинку, скоріше це захід з елементами науки, культури, спорту, захід, направлений на на популяризацію України в світі і донесенні до найглухіших кутків бувшого совка правди про Україну та про її боротьбу з запоребриковими шовіністами та їхніми імперськими зазіханнями.
Тому я ризикую викласти на ваш суд цей опис в наш ,трохи затягнутий павутинням розділ конференції - «Путешествия».
Цю поїздку було здійснено під егідою Науково-експедиційного центру «Київ» при Географічному товаристві НАНУ, під керівництвом відомого мандрівника, автора більш ніж 80 фільмів серії «Своїми очима» (http://own-eyes.com/) про більше ніж 50 країн світу, Ігоря Петровича Сініцина.
Завданням експедиції було: поповнення бази даних унікальних місць на планеті, зйомки нового фільму про дуже цікавий і мальовничий район Паміро-Алаю під назвою Фанські гори. До деяких мальовничих куточків Фанських гір добратись можна лише в спортивному стилі, долаючи перешкоди у вигляді перевалів, переправ, скельних та осипних схилів і т.і. Для вирішення цих питань планувалась спортивна нитка маршруту, яка включала перевали різного ступеню складності, ущелини, живописні озера, кишлаки тощо. Усього маршрут мав довжину трохи більше, ніж 200 км, та термін порядка 2-х тижнів.
Було ще одне важливе завдання.
В склад команди ввійшли учасники, які мали кваліфікацію інструкторів альпінізму, був (точніше була) навіть жінка - «Сніговий барс», хто знає, що це означає, розуміє кому присвоюють такі звання.
Всі вони вже в літах, складні маршрути вже позаду, але зібрались разом заради справи пам`яті свого товариша, який загинув у цих горах 40 років тому. Загинув, спасаючи напарника по зв’язці на скельному маршруті. Для увічнення його пам`яті взяли з собою меморіальну табличку, яку збирались прикріпити на місці загибелі.
Доїзд Київ-Алмати-Душанбе-Артуч.
У зв`язку з напруженими відносинами між Таджикистаном та Узбекистаном, звичний для радянських часів путь у Фанські гори через прикордонний перехід Самарканд - Пенджикент не працював і єдиний спосіб добирання в Фани з Києва – це літаком в Алмати, звідти літаком до Душанбе, а далі - на авто знаменитою живописною гірською трасою Душанбе-Худжанд через перевал Анзоб (3372м) і далі в Айні поворот у бік альптабору «Артуч».
Альптабір «Артуч» було визначено, як головна база експедиції. Гарний персонал, смачна їжа, гарячий душ – все це було дуже бажаним завжди, а особливо після важких днів походу. Велика подяка за це керівнику Хуршеду, хазяйці Наргіз, водіям Хаджикаріму та Даві і усім працівникам альпбази.
Ці фото після занудно-важкого 12-годинного перельоту з 4-годинною пересадкою в Алмати - ми в Душанбе: завантаження рюкзаків і супутніх вантажів вже місцевого походження .
Далі - знаменита дорога Душанбе-Худженд.
Зараз, після того, як Іран, в якості дара братньому таджикському народу, побудував (за гроші таджиків ) тоннель під перевалом Анзоб та завдяки високій якості виконання самої траси, дорога функціонує весь рік. А завдяки віртуозному вождінню авто місцевими «джигітами» (обгін фури або цистерни перед закритим поворотом – звичайне, навіть обов`язкове, явище), час доїзду між Душанбе та Худжендом скоротився практично удвічі (а ціна життя – і того більше ).
Дорога дійсно живописна, якість її і складності, які були подолані при будівництві – вражають!
Навіть влітку важко водіям, особливо водіям фур, пройти цю трасу, а що тут твориться взимку!!! Дуже часто ми об`їжджали фури, які «відпочивали» практично посеред дороги, навіть не дотягнувши до обочини, з підпертими валунами колесами, а одна стояла навіть і темноті, посеред 5-кілометрового тоннелю під перевалом Анзоб (!) – цей тоннель не освітлюється.
В ущелинах до цих пір лежать уламки, які дешевше кинути, ніж витягати, а одного разу на скелі внизу, над прірвою, бачили висячий остов вантажівки.
Дорога дає не лише страхи, а ще й позитивні враження: перший наш обід за дастарханом з піджатими ногами. Лагман, кебаби, самбуса, шурпа, просто тушкована баранина з картоплею і овочами, манти, обов`язкові фрукти або кавун з динею – цей набір до кінця мандрівки ми вже вивчили напам`ять. А ще – чай, чай, чай… у більшості зелений і завжди не підроблений.
Швидко темніє. Різниця з київським часом – 2 години. Дорога після з'їзду з відмінного «хайвею» в темряві довго петляла над якимись-то урвищами, підскакували на каміннях, переїжджали якісь-то річечки, проїжджала малолюдні кішлаки.
Вночі нарешті дібрались до табора. Зайняли один будиночок з гарячою водою, перекусили чим Бог (тут вже мабуть Аллах) послав і вирубились після довжелезної дороги.
Так виглядає альптабір «Артуч» (висота 2167м)
Назавтра ми вже будемо йти вверх.
ЗІ. далі буде